Було б доцільно, включаючи в кодекс таке поняття, як «фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики», зазначити конкретно в яких випадках є сумнів в єдності судової практики, наприклад, при наявності різних позицій апеляційних судів, або неузгодженості їх висновків з висновками Верховного Суду.
Фактично будь-яку малозначну справу
можна підставити під критерії, за якими вона підлягала б оскарженню в суді касаційної інстанції, однак ймовірність відкриття касаційного провадження значно знижується, тому що ВС на власний розсуд трактуватиме ці ж самі критерії при вирішенні питання про відкриття провадження.
І як би не доводив учасник справи, що дана справа має для нього «виняткове значення», виявляється, що суд може знати відповідь на це питання краще за нього.
Однак для того, щоб дізнатись таку думку суду
доведеться сплатити дуже великий судовий збір.
До речі, раніше всі рішення можна було оскаржувати до суду касаційної інстанції і судовий збір становив 70% від ставки, що підлягала сплаті при подачі позову, згодом даний показник зріс до 120%, тепер він складає 200% (максимальна ставка судового збору на даний час
1 471 400,00 грн., чи багато знайдеться людей, охочих сплатити таку ціну правосуддя?).
З інтерв’ю багатьох суддів Верховного Суду видно, що вони вважають так звану всеосяжність касаційного оскарження проблемою касаційного перегляду і виступають за запровадження фільтрів касаційного перегляду, тобто встановлення певних категорій справ, рішення в яких можуть бути оскаржені в касаційному порядку чи певних умов, за яких ці рішення можуть бути оскаржені (з 08.02.2020 року вже такі фільтри почали діяти, але, на мою думку, ефективними вони не будуть тому що ці фільтри лише передбачають що особі, яка подає касаційну скаргу, потрібно буде в різних випадках по-різному свою касаційну скаргу обгрунтовувати).
На моє переконання, така позиція суддів
не враховує наскільки величезною є проблема різного трактування і різного застосування норм права апеляційними судами при розгляді судових справ та винесенні рішень.
Не можемо ми в реаліях української правової системи запроваджувати прецедентне право; практикуючі адвокати зараз розуміють наскільки «сталими» є такі «прецедентні» правові позиції Верховного Суду.
У моїй практиці траплялось так, що позиції Великої Палати Верховного Суду змінювались два рази лише протягом того періоду, якого не вистачило суду для закінчення підготовчої стадії судового процесу.
Верховний Суд зараз
ще не виконує своєї функції забезпечення єдності судової практики.
Спроби пришвидшити розгляд певних категорій справ не повинні виражатись в тій формі, яка обмежує доступ громадян до правосуддя. А з наявною якістю законодавчої бази нічим іншим, як обмеженням доступу до правосуддя запроваджені касаційні фільтри назвати не можна.
Дійсно, в рішеннях ЄСПЛ у справах Levages Prestations Services v. France, від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» від 19 грудня 1997 року йдеться про компетенцію держави у питанні визначення умови прийнятності касаційної скарги, однак
потрібно враховувати правові реалії країни, щодо якої такі рішення застосовувати.
Тим більше, компетенція держави у зазначеному питанні не повинна суперечити праву на справедливий суд, яке гарантує стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у справі Delcourt v. Belgium ЄСПЛ зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення. У справі Bellet v. France ЄСПЛ вказав, що рівень доступу, наданий національним законодавством,
має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві.
Також варто зауважити, що обмеження права на касаційне оскарження в такому форматі, як воно передбачено в чинних процесуальних кодексах – а саме, не встановлення чітких критеріїв неможливості оскарження, а надання права суддям Верховного Суду приймати рішення щодо неможливості прийняття касаційної скарги до розгляду – суперечить принципу правової визначеності, який є складовою принципу верховенства права.
Основою принципу правової визначеності є ідея передбачуваності очікування суб’єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам.
Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності
вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того,
щоб правовідносини залишалися передбачуваними (рішеннях від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005, від 29 червня 2010 року №17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року №23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року №10-рп/2011).
Ще однією проблемою розгляду малозначних справ є те, що всі вони розглядаються у
спрощеному провадженні, однак це не завжди доцільно і навіть через більш ніж два роки застосування таких категорій як «малозначна справа» та «спрощене провадження» між ними досі існує плутанина.
Як вже зазначалось, всі малозначні справи суд зобов’язаний розглядати у спрощеному провадженні. Однак далеко не всі справи, які суд може розглянути у спрощеному провадженні є малозначними.
Кодексом передбачений перелік справ, які розглядаються у спрощеному провадженні і малозначні справи є лише одним пунктом у цьому переліку (пункт 1 частини 1 ст. 274 ЦПК України).
Якщо суд розглядає справу в порядку спрощеного провадження, то він про це повинен зазначити в ухвалі про відкриття провадження (пункт 4 частини 2 ст. 187 ЦПК України). Однак ніщо не зобов’язує суд вказувати, чи відніс він справу до категорії малозначних справ.
Це створює плутанину.
Це важливо вказувати хоча б з урахуванням того, що в усіх малозначних справах представником учасника спору може бути особа, яка не є адвокатом.
Зараз часто трапляється, що такий представник просто не знає, чи може він представляти інтереси сторони спору якщо суд призначив справу до розгляду у спрощеному провадженні, але не вказав про її малозначність.
Також існує
чимало інших не визначених питань, наприклад, чи може суд апеляційної інстанції віднести справу до категорії малозначних, якщо цього не зробив суд першої інстанції? Чи має право суд касаційної інстанції відмовити у відкритті касаційного провадження через малозначність справи, якщо цю справу не визнавали малозначною попередні дві інстанції?
Отже, для учасників малозначних справ запитань виникає багато. На деякі з них надав відповіді Верховний Суд, однак більше залишаються без відповіді.
Метою запровадження малозначних справ було розвантаження суддів та спрощення доступу до правосуддя, однак на практиці вийшло так, що доступ до правосуддя не спростився, а лише ускладнився. При цьому з’явились нові труднощі, як на етапі віднесення справи до категорії малозначних, так і на етапах представництва інтересів в суді та подачі касаційної скарги.
Автор статті: Бабенко ЮрійАдвокат, керівник практики вирішення цивільних спорів, Адвокатське об'єднання Mitrax2020 рік