Документи, якими підтверджується розмір витрат на професійну правничу допомогуЧастина 3 ст. 137 ЦПК передбачає, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає
детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. В такому описі слід зазначати перелік конкретних послуг та вартість кожної послуги, або, в разі погодинної тарифікації послуг адвоката – кількість годин, витрачених на надання кожної послуги.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв’язку з розглядом справи, встановлюється судом
на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (ч. 8 ст. 141 ЦПК). Більш широкого переліку документів, що підтверджують розмір витрат кодекс не містить, однак
з даного приводу є чимало правових висновків Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду по справі №751/3840/15-ц від 20 вересня 2018 року суд зазначає, що на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов’язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок
є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі №823/2638/18 від 16 травня 2019 року містить висновки про те, що надані позивачем договір, рахунок (з описом наданих послуг та вартості кожної з них окремо, а також кількість годин, витрачену на кожну з цих послуг) та квитанція про оплату цих послуг
є належними і достатніми доказами для стягнення понесених витрат, а складення акту виконаних робіт не передбачено умовами договору, тому сам факт виставлення рахунку клієнту та його оплата свідчать про прийняття цих послуг. Таким чином,
необґрунтованою є вимога щодо прайс-листа та акту виконаних робіт (послуг) за умови, що надані документи дозволяють встановити зміст наданих послуг та їх вартість.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі №826/856/18 від 22 грудня 2018 року зазначається, що розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Додаткова постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду по справі №922/1163/18 від 06 березня 2019 року містить висновок, що відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару. Отже, в договорі про надання правничої допомоги необхідно вказувати хоча б мінімальні ціни конкретних послуг адвоката, а в рахунку та акті виконаних робіт (якщо його підписання передбачено договором) потрібно вказувати детальний опис наданих послуг.
Ну і, звичайно ж, не слід забувати долучати до матеріалів судової справи
копії свідоцтв всіх адвокатів, які надавали правову допомогу, навіть якщо ця допомога не була пов’язана з безпосередньою участю в судових засіданнях.
Розподіл витрат на професійну правничу допомогу між сторонамиЗа результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами (ч. 2 ст. 137 ЦПК). Витрати на професійну правничу допомогу покладаються: у разі задоволення позову – на відповідача; у разі відмови в позові – на позивача; у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. (ч. 2 ст. 141 ЦПК). При цьому суд
зобов’язаний врахувати: чи пов’язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (ч. 3 ст. 141 ЦПК).
Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина
компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч. 6 ст. 141 ЦПК).
У разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч. 7 ст. 141 ЦПК).
При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов’язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов’язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (ч. 11 ст. 141 ЦПК).
Судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги (ч. 12 ст. 141 ЦПК).
ЦПК в редакції 2017 року має ряд норм, які мають бути спрямовані на
недопущення зловживанню стороною справи процесуальними правами, щоправда, проблема в тому, що ніде чітко не встановлено що саме вважається таким зловживанням.
Ще в більшій мірі є не визначеною ч. 9 ст. 141 ЦПК, яка передбачає, що при розподілі витрат між сторонами у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору. Які дії і наскільки «неправильними» мають бути – знову ж таки ніде не вказано.
Статтею 142 ЦПК передбачено порядок розподілу витрат у разі визнання позову, закриття провадження або залишення позову без розгляду: у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред’явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача; якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку розподілу судових витрат, кожна сторона у справі несе половину судових витрат; у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.
В передбачених вище випадках суд може вирішити питання про розподіл судових витрат
протягом п’ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали. У випадку заміни відповідача у справі старий відповідач має право заявити вимогу про компенсацію судових витрат, здійснених ним внаслідок необґрунтованих дій позивача, у такому разі питання про розподіл судових витрат вирішується в ухвалі про заміну неналежного відповідача (ч. 5 ст. 51 ЦПК).
Кодекс містить
певні винятки в порядку розподілу судових витрат (в т. ч. витрат на професійну правничу допомогу) при розгляді конкретних категорій справ, наприклад: при ухваленні судом рішення у справі окремого провадження судові витрати не відшкодовуються (ч. 7 ст. 294 ЦПК); судові витрати, пов’язані з провадженням справи про визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, відносяться на рахунок держави, однак якщо судом буде встановлено, що заявник діяв недобросовісно, суд стягує із заявника всі судові витрати (ч. 2, 3 ст. 299 ЦПК); судові витрати, пов’язані з розглядом справи про усиновлення, відносяться на рахунок заявника (ч. 4 ст. 314 ЦПК); судові витрати, пов’язані з розглядом справи про видачу обмежувального припису, відносяться на рахунок держави (ч. 3 ст. 350-5 ЦПК); судові витрати, пов’язані з розглядом скарги на державного чи приватного виконавця, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника (ч. 1 ст. 452 ЦПК).
З вищевикладеного можна зробити висновок, що за приблизно 2 роки застосування судами норм процесуальних кодексів у новій редакції
залишаються не вирішеними ряд проблем, з якими стикаються адвокати при стягненні витрат на професійну правничу допомогу, але загалом судова практика йде в напрямку визначеності та єдності, хоча процес цей відбувається надзвичайно повільно.
Добре, що процесуальні кодекси передбачають винесення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, бо навіть до цього часу дуже часто судді забувають в рішенні вирішити питання про стягнення цих витрат.
На думку деяких суддів дискреція суду щодо остаточного визначення розміру витрат перетворюється на жорстку ревізію роботи адвокатів, вони вважають необхідним оцінити договірні умови, обсяг наданий послуг, майновий стан сторін та безліч інших умов, внаслідок чого розмір витрат, які підлягають компенсації, значно зменшується.
Передбачалось, що стягнення витрат на правову допомогу буде певним запобіжником від подачі безпідставних та необґрунтованих позовних заяв, що зменшить навантаження на суд, однак цього не відбулось і основним таким запобіжником стали непомірні розміри судового збору, який зобов’язаний сплатити позивач. Однак проблема в тому, що ця перешкода в доступу до правосуддя не залежить від обґрунтованості заяви, але це вже тема іншої статті.
Автор статті: Бабенко ЮрійАдвокат, керівник практики вирішення цивільних спорів, Адвокатське об'єднання Mitrax2019 рік